Мы задали несколько важных вопросов трем учительницам из разных школ. Почему они выбрали эту профессию, что сподвигло на это? Какие самые большие сложности есть у учителя современной школы и какие самые большие радости?

Что можно изменить  в нынешней систем образования? И как это сделать?

Нам очень интересно мнение профессионалов, мы очень хотим, чтобы школа, учителя научились быть в гармоничных отношениях, ведь от этого зависит будущее всей страны...

Наши героини и соавторы  не первый раз отвечают на наши вопросы. Не так давно, мы могли прочитать статью о том, какие они - современные дети глазами учителей.

Сегодня у нас более широкая тема, которая обещает быть очень интересной. 

Юлия Валерьевна Никуленко - учитель немецкого языка в специализированной школе с углубленным изучением английского языка № 102, г. Киев

Что сподвигло стать учителем? 

Я просто люблю учиться. Никогда не понимала, когда люди говорили, что учеба - это неинтересно. Просто нужно найти то, что нравится тебе и заниматься этим от души. Потом интересы расширятся… Когда у меня родился ребенок, я поняла, что могу достаточно долго и терпеливо что-то объяснять, выдумывать самые разные занятия (сейчас такое обилие литературы для развития и обучения детей), но делаю это не в форме занятий, а как-бы играя… На детской площадке не понимала мам, когда они говорили, что их ребенок не хочет ничего делать . Потом я их поняла – они просто учили их как взрослых и объясняли как взрослым…В общем, меня сподвиг мой ребенок

 Для меня самое трудное в работе учителя  – это нежелание детей учиться. Если я вижу желание, то готова объяснять 100 раз одно и тоже, только чтоб ребенок понял… А если не хотят... Это трудно принять. Особенно если не хотят и ленятся умные и талантливые дети.

Еще одна трудность: наличие у детей телефонов и планшетов на уроке. Я понимаю, это прогресс, но очень часто он в ущерб урокам…Дети говорят, что там книги, учебники, но при любой возможности, они переключаются на игры, смс, переписку в соцсетях.

При этом обвинять учителя, что урок неинтересный и поэтому ученик отвлекается, – это глупо, так как есть достаточно серьезные темы и объяснять их каждый раз с шутками-прибаутками невозможно…

 Очень большая беда наших школ - отсутствие наглядного материала, современных технологий в обучении. Когда дети  говорят, что на курсах интереснее или с репетитором проще, понятнее, я соглашаюсь. У них есть материал, который помогает в этом обучении, но учитель все это за свою зарплату купить не может...  Учить детей на пальцах – это грустно. Многие говорят, что нас ведь учили и научили, но время идет и в пещерах мы тоже уже не живем…

Самое радостное – это успехи детей! Их желание учиться. Еще круче, когда твой ученик лучше тебя. Мне нравится, когда дети мне доверяют. Не люблю, когда меня боятся. Радостно, когда задают вопросы, когда есть диалог. Я заметила, что дети страшатся задавать вопросы – особенно это касается отличников и тех, кто стремится ими быть. Они думают, что  если спросят, уточнят, то я им за это снижу оценку или решу, что они глупые…Я своих детей учу: если они задают вопросы – это для меня радость.

Что изменить в школе? Как говорится: ломать - не строить, но с чего бы я начала, так со снижения нагрузки на детей. По моему мнению, ребенок не может чуть ли ни целый день учиться в школе с 8.30 до 15.15, а  потом еще  получать заданий, как минимум, на 2-3 часа для работы дома. А где место отдыху, спорту, секциям, интересам, сну, наконец?…

Под вопросом программа и учебники. Непонятно зачем детям столько академических знаний, на освоение которых часто отводится мало часов и о большой глубине речь не идет. Что делать детям с этими знаниями, куда их применять…

Изменять оценивание ученика. Я понимаю, что есть критерии, по которым нам всем проще ориентироваться, но это все так относительно. Вообще, нужно уменьшить оценочность, ослабить давления на ребенка, тогда, возможно, меньше будет страхов или желания укрыться где-то от постоянного прессинга, а это облегчит процесс обучения.

Изменила бы и отношения родителей к учителям .  Думаю, если изменится отношение общества , государства к нам, то и со стороны родителей добавится уважения. Но тут много факторов: ситуация не изменится пока учителей не будут уважать – а уважать будут, когда будет нормальная оплата труда…а так учитель всегда ниже.

 Сом Наталья Александровна. Учитель английского языка специализированной школы с углубленным изучением английского языка № 246, г. Киев, 1.

 Як вирішила стати вчителькою? Мені здається, що в молодших класах про роботу вчителя, хоч на хвилинку, мріє кожен школярик, який із захватом дивиться на свою першу вчительку, на перший серйозний авторитет, з яким дитина зустрічається після безтурботного дитинства. Важко знайти людину, яка б не гралась в дитинстві у «вчителя» чи «в школу». Я, наприклад, приходила додому, видавала мамі зошит, ручку і вимагала «негайно здати мені контрольну роботу», до того ж, я завжди була «вчителем математики», хоча математику не любила і не завжди розуміла.

Я пронесла в собі це бажання аж до 5 класу, поки точно не усвідомила, що обожнюю англійську мову, і тоді я вперше почула, що є така професія як «перекладач».

«Круто», подумала я, точно стану перекладачем. Це ж так круто, вони гарно заробляють, подорожують, і мають справу з тим, що я так люблю – з англійською мовою!

Я наполегливо вчилась і вирішила, що я таки буду перекладачем, я стала студенткою ВУЗу, хоча першою мовою обрала арабську, англійська була другою. В університеті я повністю поринула в східну культуру, музику, релігію, але англійську теж вивчала старанно, бо тож моя «любов з дитинства». Але ще в університеті, вивчаючи всі особливості перекладу, я зрозуміла, що я не перекладач.

На 4 курсі я почала викладати англійську, а коли мені запропонували після магістратури бути викладачем, я навіть не задумуючись, відповіла «так». Це була робота, яка приносила мені шалене задоволення, адже я працювала одразу з обома мовами.

Весь цей час в мені сиділо відчуття, що я все одно роблю щось не те, тому я, безумовно пробувала себе і в ролі перекладача, але все не те. Після декрету, я вирішила спробувати себе в ролі шкільного вчителя і тут, саме тут, в школі, я по-справжньому відчула себе «на своєму місці».

Школа – це щось неймовірне, це складно описати, безумовно, вчитель – це покликання, а робота з дітьми – це як безперервний політ, але, мені здається, мене може зрозуміти лише вчитель «за покликанням».

 Мої батьки сказали мені, що я «шалена», коли я пішла в школу. «Сучасні діти, вони такі складні, це ж суцільні нерви, чого тобі в «універі» не сидиться» - казала мені мама. Так, це складно, але не тому, що діти сучасні складні, мені здається, що діти, це завжди діти, просто не всі готові працювати над собою.

Робота в школі – це щоденна робота над собою, над своїми звичками, мовою, поведінкою, це щоденне самовдосконалення. Звичайно, буває дуже важко, складно завжди, незалежно від настрою та обставин, бути на високому рівні перед своїми дітьми, але, повірте, ту енергетику, яку отримуєш від учнів, те щастя, коли бачиш результат того, що ти з ними робиш, не можна порівняти ні з чим. Все таки в університеті маєш справу вже з «дорослими дітьми», яких я, до речі, теж не можу покинути.

Найскладніше в житті вчителя…Хм…краще сказати, найскладніше в житі українського вчителя. Особисто я страждаю від недостачі технічного оснащення наший шкіл, з мовою можна робити скільки всього цікавого поза підручником, не вистачає сучасної інтерактивності, мені здається, що гроші в державі йдуть не туди, але то вже зовсім інше питання.

Чесно кажучи, в школі складніше морально, ніж в університеті, тому що тут ти маєш справу з надзвичайно чутливою матерією - дитячою та підлітковою психікою, деколи такі цікаві речі можна спостерігати, у стосунках вчитель-учень є багато нюансів, які треба постійно враховувати, починаючи з сімейних обставин, колективних стосунків між дітьми, здібностями до вивчення мови, тощо.

Складно знайти індивідуальний підхід до кожного учня, що на мою думку, просто необхідно. Плюс постійно підтримувати зацікавленість учня в навчанні, адже зараз скільки всіляких відволікаючих моментів, одним словом, найскладніше постійно тримати руку на пульсі. Особливо, коли тобі в соціальній мережі в 21:30 приходить повідомлення: «Наталіє Олександрівно, а що нам на завтра задавали, бо я не записав»

 Найкраще в роботі вчителя, це плоди його роботи, а його робота не лише у викладанні свого предмета, це щоденна виховна робота. Мені подобається, коли я знаходжусь на одній хвилі зі своїми учнями, це приносить мені задоволення, мені подобається безперервний творчий тандем «учні-вчитель». Найкраще в роботі вчителя – це те, коли ти досягаєш рівня не лише вчителя, а і наставника, друга, але це вже щось на кшталт вчительської нірвани.

Про зміни в галузі освіти можна довго говорити і мріяти, а ще довше можна нарікати на уряд, який, ніби-то, повинен терміново проводити реформи і щось змінювати. Але з власного досвіду, пропрацювавши 8 років в університеті та 1,5 в школі, можу сказати, що всі реформи, які ніби-то ведуть нас в Європу - просто безглузді. Нам не потрібно нічого міняти, нам необхідно змінити своє ставлееня до освіти, навчати цьому дітей з раннього дитинства, прививати дітям правильні цінності і авторитети, адже повністю втрачений авторитет «вчителя» в очах сучасної дитини.

Мені б хотілося, щоб всі розуміли, що не треба всім бути, наприклад, юристами, коли ми маємо, врешті решт, 100 юристів на одне місце, 99 з яких будуть сидіти без діла, бо нашій країні не потрібно так багато юристів; щоб не було лікарів, які отримують просто "диплом лікаря", бо це модно і круто, а на практиці людям страшно хворіти, бо що такі "модні лікарі" можуть лікувати?!

Школа чи університет, курси чи семінари, це не місця для показу своїх обновок чи для модних тусовок, це місця, де, перш за все, отримують знання, а вчитель - це не той з ким можна сперечатись з дивних приводів, це людина, яка не лише тебе навчає чомусь новому і цікавому, це також твій друг і наставник.

Думаю проблема не в самій системі освіти, а в деморалізації суспільства, тому мені б найбільше хотілося, щоб реформи почались з кожного, щоб ми починали реформувати себе, своїх дітей, свої родини, щоб прививали один одному почуття гідності і поваги, моралі і справедливості. І тільки таким чином ми разом зможемо побудувати гідну державу і виховати справжніх вільних українців.

Елена Александровна Красюк - учитель зарубежной литературы, КЗОДСЗШ № 147 имени Вячеслава Черновола, г. Днепропетровск.

Почему стала учителем? Честно говоря, даже и не думала, что после окончания университета буду учить детей. А вот кем буду - понятия не имела. Но, сначала попала на практику, потом решила попробовать. Проработав один год, решила остаться, другую работу найти не могла, да и затянуло быстро, привыкла.

Уйти можно было много раз, но всегда что-то останавливало. Помню случай был, лет десять назад, я тогда свой первый выпуск выпускала...Предложили работу - супер, зарплата - класс, но условие - уходить со школы нужно сегодня и сейчас, ждать не будут. Но как же уйдешь,если через два месяца выпускной и от меня во многом зависят судьбы 23 человек?! Не смогла, совесть не позволила, да и не жалею ни о чем.

Осознание того,что я на своем месте, пришло давно. Бывает, конечно, что в мыслях возвращаюсь в прошлое и представляю, а что было бы, если бы тогда я все таки пошла изучать немецкий (я планировала поступать на романо-германское отделение, но испугалась, что не поступлю)! Но потом понимаю,что все было, как надо.

 Мои радости: Свой предмет я обожаю. И наверное, как все учителя, считаю,что мой предмет - литература -  главный предмет в школе.

Сейчас еще с подачи нашего бывшего директора, мой рабочий кабинет превращается в комнату-музей "Мифы и легенды славян". У меня красивенные стенды с изображениями славянских богов, в этом году по моему заказу художник нарисовал мне три картины  по этой же теме, а учителя труда делают мне в кабинет настоящие куклы-мотанки! Прихожу на рабочее место как в святилище! Очень люблю (изучаю) тему славян дохристианского периода. В музее экскурсии ведут дети. 

Творческих планов полно, вопреки всему.

Бывает  так,что нежданно-негаданно на на день рождения звонок - звонят выпускники, которых сто лет уже не видела, и  поздравляют!  Приятно слышать от детей после каникул: "А мы по Вам скучали!" Или на перемене, когда хочется отдохнуть после урока, а тебя окружают дети со всех сторон и болтают каждый о своем, всем хочется что-то мне рассказать...Это тоже радостно. Наблюдаю за коллегами, а ведь не ко всем так бегут на каждой перемене...Значит, все не зря.

Мои трудности

Очень тяжело, когда труды пропадают зря. Воспитываешь, объясняешь ему, кажется, понимает все... в глаза смотрит... А потом - бац!  - и в сюжете в криминальной программы появился... Слава Богу,что к тому времени уже это "чудо" школу закончило, но от этого легче не становится, если честно.
 
Что изменить в системе образования? Здесь лично у меня только одно - НЕЛЬЗЯ исключать зарубежную литературу из программы 10-12 классов, ни в коем случае нельзя! Здорово, что ее вернули. Ведь это приобщение к культуре, это очень важно для развития детей.