Пожалуйста, расскажите о Татьяне Срибняк, удивительной женщине из города Каменец-Подольского, Хмельницкой области! Недавно я искала, где бы моя доченька могла пройти курс иппотерапии. Малышка была очень активной и практически не разговаривала. Волею судьбы я узнала о «Татьянином хуторе», где помогают больным деткам. Хозяйка и ее отношение к моему ребенку приятно удивили. Она добрая, искренняя. Но главное, что мы добились результатов, за которыми приехали: дочка стала немного спокойнее и – о чудо! – заговорила. Я бесконечно благодарна Татьяне, ее семье и, конечно же, лошадкам за их труд. Уверена, что это настоящее спасение для многих семей с больными детьми.
Лариса, Киев
Всі особливі люди виглядають на перший погляд звичайно. Але ось лунає слово, з'являється посмішка – і тебе охоплює потік сяючої енергії, яку випромінює золоте серце людини. Так сталося і під час мого знайомства з Тетяною Срібляк. Перед собою я побачила скромну жінку без жодного натяку на пихатість та зарозумілість, її очі смиренні і віддані. А говорить вона з внутрішньою вірою в себе, в справу, якою займається, і в майбутнє синочка Сьомочки. От з нього все і почалося...
Жила собі в Кам'янці-Подільському жінка, вийшла заміж, працювала, народила двох синів… Все було як у всіх. Переломний момент в її долі стався тоді, коли на світ з'явився третій хлопчик Сьома. Народився він семимісячним. Лікарі запевнили матір, що спочатку малюк буде трішки відставати від однолітків, але з часом наздожене їх. Йшли місяці...
Тетяна постійно відчувала: щось з дитиною не так. Тривалі ходіння медичними кабінетами – і ось він, страшний діагноз: дитячий церебральний параліч. Вирок був жахливим: малюк ходити не зможе, а якщо й навчиться, то сильно волочитиме ноги. Байдужість, з якою лікар сказав цю фразу, надзвичайно вразили нашу героїню. Вона вирішила: «Нехай через п'ять років, через десять, але рано чи пізно мій хлопчик піде!» Жінка ще не знала, як і завдяки чому, але впевненість в тому, що Сьомочка ходитиме, назавжди оселилась в її серці.
Невдовзі вони з чоловіком Ігорем подивились передачу про дельфіно- та іпотерапію. Побачене зацікавило подружжя, рішення придбати коня було прийнято одразу. Сказано – зроблено. Тетяна знайшла книги з іпотерапії та почала займатися з сином. Результат не змусив на себе довго чекати: хлопчик став сидіти, потім ходити вздовж стінки, а в 2 роки 10 днів здійcнилася найзаповітніша мрія Тетяни – її Семен, якому лікарі пророчили страшну долю, зробив три перших кроки самостійно, а незабаром почав ходити.
«Спочатку синок падав, але піднімався і йшов знову. Ми впевнилися, що іпотерапія справді приносить результати»
Про чудесну історію хлопчика Сьоми почали дізнаватися люди, дзвонити з проханням приїхати зі своїми хворими дітками й собі спробувати чудодійне лікування кіньми. Тетяна не відмовляла, навпаки, гостей всіляко підтримувала, адже як ніхто розуміла батьків. Жінка запевняє: «Не було жодної дитини, яка б поїхала від нас без результату. Хворі на ДЦП, мікро- та гідроцефалію, гіперактивні – малюки з такими та іншими вадами прогресують в своєму одужанні».
Тетяна зазначає, що головне – не зупинятись. Вона пропонує курс лікування, тривалістю 15, 20 або 25 днів, заняття двічі на день (вранці і ввечері). Декілька курсів на рік дають відчутні результати. Ось чому родини приїздять не раз… Їх приваблює не лише заняття, але й сердечність, з якою господиня ставиться до кожного гостя. Ніби подруга, вона радить батькам здорове натуральне харчування, в корисності якого впевнена. Шуткує: «Всіх «присаджую» на перепелині яйця, козяче молоко і мед.
Малюки на очах жвавішають, гемоглобін росте, щічки рожевіють...»
При цьому наша героїня не заперечує традиційну медицину, зокрема Сьомочці зроблені всі щеплення. «Але якщо є можливість допомогти людині без медикаментозного та оперативного втручання, то чому б не спробувати?» – зазначає вона.
Іпотерапія працює! Це факт! До кінця невідомо, як саме коні лікують, але те, що вони допомагають, ніхто не може заперечити. Доказ цьому маленький хлопчик Семен, який не просто ходить, а бігає.
А ще десятки дітей, які почали сидіти, зробили перші кроки, заговорили завдяки заняттям в «Тетяниному хуторі».
Розмову я завершила зі стійким відчуттям того, що Тетяна просто не має права зупинятися. Адже вона спонукає батьків повірити… ні, не в диво – в справжнісіньку реальність, в те, що навіть попри страшний діагноз у синочка чи донечки все буде гаразд. Вірити так важливо! Ось і сама Тетяна сподівається, що колись зможе облаштувати манеж (аби заняття не припинялись в негоду) та побудувати кілометр дороги (в дощ гостям просто не проїхати). Так хочеться, щоб ці її мрії справдилися...
