Лина Костенко  - душа украинского народа. Очень много горечи в ее произведениях, много боли за Украину, немало критики и анализа, есть немало любви, света и красоты.

Очевидно, что Лине Костенко Украина болит и она требует диагностики и лечения для своей страны.

Отца Лины репресировали, девочка пережила войну, о чем написала биографическое стихотворение, с предельной точностью передающее переживание поэтично думающего ребенка.

Сейчас это стихотворение резонирует с нашими ощущениями намного больше, чем раньше, в мирное время. А нынешние дети войны тоже переживают подобное... 

Но есть у нее много просто детских - красивых и образных стихотворений. Их нужно читать и учить, ведь так важно чувствовать прекрасное на родном языке.

Розбігайтесь, людоньки, хто кудою...

Розбігайтесь, людоньки, хто кудою!
Горобець із білою бородою
Що за диво дивнеє? На віку
вперше бачу бороду отаку.

Може, він старійшина чи мудрець?
Може, він заслужений горобець?
Ні, несе у дзьобику він пір'їнку.
Пригодиться діточкам на перинку.

Хлоп'я у полі стежкою прошкує...

Хлоп'я у полі стежкою прошкує.
Метелик білий в маки залетів.
Чорненький котик в снопиках мишкує,
вони такі під сонцем золоті!

Він ловить шурхіт, шелест, шарудіння,
хапає снопик лапками двома.
А миша знає слово чародійне,
і він її ніколи не спійма. 

Сю ніч зорі чомусь колючі...

Сю ніч зорі чомусь колючі,
Як налякані їжачки.
Сю ніч сойка кричала в кручі,
Сю ніч ворон сказав: «Апчхи!»

Сю ніч квітка питала квітку:
— Що ж це робиться, поясни?
Тільки вчора було ще влітку,
А сьогодні вже восени! 

Сунички

Пiд маленькими яличками

У смарагдовiй травi

Лiто виросло суничками —

То по однiй, то по двi.

Ой, сестриченько-яличко,

Ти не дряпай моє личко,

Я суничок назбираю

Жменьку мамi i собi!

Осінні хмари, сірі, як слони

Великі хмари холодом нагусли.

Червоне листя падає в гаю.

Летять у вирій дуже дикі гуси,

а я слонам привіт передаю.

Бузиновий цар

У садочку-зеленочку
ходить вишня у віночку.
Хтось їй грає на дуду,
подивлюся я піду.

Баба каже: − Не ходи!
Темні поночі сади.
Там, де вітер шарудить,
бузиновий цар сидить.

Брови в нього волохаті,
сиві косми пелехаті.
Очі різні, брови грізні,
кігті в нього як залізні,
руки в нього хапуни −
так і схопить з бузини!

Я кажу їй: − Бабо, ні!
Очі в нього не страшні.
На пеньочку, як на троні,
він сидить собі в короні.
Грає в дудку-джоломію,
я заграв би, та не вмію.

А навколо ходять в танці
квіти − всі його підданці.
Є оркестри духові,
равлик-павлик у траві.

Є у нього для настрашки
славне воїнство − мурашки.

Три царівни бузинові
мають кожна по обнові.

Невсипущі павуки
тчуть серпанки і шовки.

На царевій опанчі
зорі світяться вночі.
Він сидить у бузині,
усміхається мені! 

Ліс на світанку

Ростуть опеньки у тумані

серед сосонок та беріз.

В жабо й атласному каптані

стоїть грибочок, як маркіз.

І сіє дощ дрібнесенький.

Оце уже грибнесенькии!

Телеграма-блискавка

Вночі за вовчими ярами

зайці давали телеграми.

І прочитала так сосна:

«Чекайте квітами Весна»

Зелені дзьобики буруньок

Ворони каркали у кронах.

Світило сонце з висоти.

Бруньки мовчали при воронах,

що завтра хочуть розцвісти!

Берізки по коліна у воді

Переярками та узлісками,

по розлитій з весни воді,

гуси плавають між берізками,

білі-білі, як лебеді.

Ані шелесту, ані бризочки,

ні далекого шуму коліс.

Лиш гусей лебедина низочка

огинає струни беріз.

Мій перший вірш написаний в окопі

Мій перший вірш написаний в окопі, 
на тій сипкій од вибухів стіні, 
коли згубило зорі в гороскопі 
моє дитинство, вбите не війні.

Лилась пожежі вулканічна лава, 
стояли в сивих кратерах сади. 
І захлиналась наша переправа 
шаленим шквалом полум'я й води.

Був білий світ не білий вже, а чорний. 
Вогненна ніч присвічувала дню. 
І той окопчик –

як підводний човен

у морі диму, жаху і вогню.

Це вже було ні зайчиком, ні вовком – 
кривавий світ, обвуглена зоря! 
А я писала мало не осколком 
великі букви, щойно з букваря.

Мені б ще гратись в піжмурки і в класи, 
в казки літать на крилах палітур. 
А я писала вірші про фугаси, 
а я вже смерть побачила впритул.

О перший біль тих не дитячих вражень, 
який він слід на серці залиша! 
Як невимовне віршами не скажеш, 
чи не німою зробиться душа?!

Душа в словах – як море в перископі, 
І спомин той – як відсвіт на чолі… 
Мій перший вірш написаний в окопі. 
Він друкувався просто на землі.