Маленька 7-річна Доротея Руднєва вигадала казку: «У нас мала народитися дівчинка, але зла чарівниця вкрала її. Ми шукали її цілих два роки. І, нарешті, знайшли. Проте зла чарівниця зачаклувала нашу дівчинку, і тільки зараз ми знайшли засіб, який розвіяв ці чари».

Довгоочікувана прийомна дівчинка – то 3-річна Міра, яку взяли під опіку батьки Доротеї.

Прообразом для злої чарівниці стали співробітники дитячого будинку, де Міра перебувала майже від народження. А чарівний засіб – то любов і турбота Анни, якими вона оточила «своє маленьке мишеня», і які зробили з нею справжні чудеса перетворення. Про те, як все відбувалося, нам розповіла сама Анна Руднєва (на прохання героїні, у публікації змінені деякі персональні дані членів сім’ї).

«Ми з чоловіком разом уже понад 20 років. Зараз живемо на Полтавщині, але поки не маємо громадянства України.

Коли ми одружилися, то були впевнені: як у нас з’являться свої діти, ми обов’язково когось усиновимо. Минуло багато часу, поки у нас народилася Доротея і трохи підросла. Доня дуже хотіла сестричку, що було додатковим стимулом для всиновлення.

Але за ці роки в нас відбувалася еволюція мотивації. Ми вже не думали, що нам необхідно побути батьками чи що ми тут будемо когось рятувати. Для нас було важливо саме дати шанс дитині на щасливе життя. Тепер я розумію, що це найбільш ресурсний мотив. Бо у дітей з дитбудинків за плечима складний бекграунд. А романтичні пориви не дають сил витягати дитину зі складних ситуацій і вести по життю. Коли ти береш дитину з закладу, це набагато важча праця, ніж коли ти народжуєш свою. При цьому у тебе не з’являється та хімічна реакція, як у породіллі, побудована на гормонах, що створюють безумовне кохання до твоєї новонародженої дитини. У тебе інша форма побудови стосунків з дитиною. Якщо у тебе правильна мотивація, ти розумієш, що для чого і звідки брати на це сили».

Півтора року – на збір довідок

«Восени 2020 року ми пішли через збір документів на всиновлення в Україні, на цей момент ми як раз отримали тут посвідку на проживання. Але частина довідок готувалася по багато місяців, адже їх потрібно було замовляти у іншій країні. А потім українські служби перевіряли інформацію.

Тож збір документів затягнувся на півтора року попри те, що працівники служби у справах дітей на Полтавщині, де ми живемо, нам дуже сильно допомагали. Проте лише у лютому 2022 року я пішла на навчання для майбутніх опікунів».

Анна з чоловіком вирішили стати опікунами – це тимчасова форма сімейного виховання, коли за дитиною доглядають до її повноліття.  

«Не беріть її, вона ж хвора»

Коли Анна змогла, нарешті, перейти до пошуку дитини, у них з чоловіком було лише три критерії: одна дівчинка до 5 років. Родина була не готова брати сімейну групу.
«Ми вирішили з чоловіком, що приймемо до родини першу дитину, яку за означеними критеріями нам порадить взяти служба у справах дітей. Бо, якби дитина народилася, ми б її теж не обирали».

Та у дитячому будинку жінку зустрів сильний супротив.

«Коли я вперше побачила наше мишеня, вона дуже поступалася своїм одноліткам у розвитку, мала  хворобливий вигляд. У віці двох років її зріст був 76 сантиметрів, а вага – 7800 грамів! У неї майже не було волосся, вона не стояла, не ходила і була занурена в себе… І от уявіть, коли ти бачиш таке дитя, а потім у кабінеті завідувачки вона і зо два десятки персоналу переконують тебе, що дитина дуже хвора, мовляв, там і спадкові хвороби, і підозра на епілепсію…  Мені це було так дивно чути. Це було схоже на бездоказові нісенітниці. Та я зрозуміла, чому з усіх кандидатів в усиновителі, які хотіли взяти маленьку дівчинку, цю дитину ніхто не забрав: протистояти такому спротиву дуже складно».

Щоб розвіяти всі сумніви, Анна зробила повне незалежне обстеження здоров'я дитини.
«Діагнозів дійсно була купа, але ми зрозуміли, що з усім справимося поступово. Або принаймні допоможемо дитині вирівняти ситуацію. 4 листопада, саме в День народження Міри, ми познайомилися, а 25-го я вже привезла її додому.  Ми дуже хочемо всиновити Міру, але наразі не можу зробити цього юридично. Через війну в Україні не працює міжнародна комісія з усиновлення. Тому ми стали опікунами дівчинки, щоб забрати її.

Завдяки обстеженню я зрозуміла, що дитина весь час перебувала під транквілізаторами, щоб робити її неактивною, проте «зручною» для персоналу. З цієї залежності ми потім виходили ще пів року! Міра себе била сильно, карала, і я зрозуміла, що її так навчили. В неї було викривлення ключиці. Це спричинили чи у пологовому будинку, чи вже у дитбудинку, і кістки так зрослися».

Кожного разу, підшуковуючи спеціалістів, які б допомогли дівчинці у розв'язанні проблем з її здоров’ям, Анна ставила собі запитання:  

«Чому дівчинка, яка потрапила в дитбудинок майже одразу після народження, не була усиновлена одразу? Саме за такими новонародженими дітьми черги стоять! Я побачила, як персонал запобігав тому, щоб у них забрали дитину. Бо держава їм виділяє кошти на кожну дитину, а тут ще і ліки… Чим більше діагнозів – тим більше виділяється грошей. І більшість проблем, які дитина мала, коли опинилась у нас, можна було розв’язати ще тоді, або, навіть, відвернути їх появу».

Виснажлива адаптація

Анна з чоловіком ретельно і довго готувалися до прийняття дитини в родину. Але зараз жінка визнає, що просто не могла знати про ті наслідки, до яких призводить перебування дитини в інтернаті. Перші два тижні виявилися найважчими.

«У мене був такий рівень стресу, що мене нудило. В голові я точно знала, що це – моя дитина. Але тіло протестувало на рівні гормонів, бо це ж не безумовна любов до дитини, коли ти її народжуєш. Наша заїнька не знала, що таке обійми. Ти її береш на руки, а вона просто висить в них… Вона сиділа на одному місці годинами, це було так важко! А головне: я не могла зрозуміти, чи так буде завжди, чи потім все зміниться.

Наше мишеня не знало, що таке вода у ванній: вона намагалася її схопити, купалася по півтори години, бо то було неймовірне задоволення. Ніжки її не знали жодної поверхні, крім ламінату. Коли Міра вперше побачила сніг, землю, то вона бігала, кричала, намагалася їсти землю. Бо її переважно тримали у ліжечку всі два роки…

Пам’ятаю момент, коли я взяла її на руки за два тижні, як Міра вже жила у нас, – і у мене щось раптом клацнуло всередині! Я, нарешті, відчула, що це моя дитина. Це було надзвичайно! Тому я хочу сказати потенційним усиновителям чи опікунам: оце відчуження проходить, воно – нормальне. І так, любов формується поступово».

Анні вдалося побудувати комплексну програму для адаптації Міри. Але вона зіштовхнулася з неготовністю спеціалістів працювати із дитиною, яка відставала в розвитку від однолітків.

«Я перебрала, напевно, людей 30: психологів, неврологів, логопедів, масажистів, поки знайшла потрібних. Тих, хто враховував індивідуальну історію дитини й вибудовував підхід, щоб їй допомогти, хто не підганяв наш випадок під шаблонні діагнози. Ми мусили повертатися до тих етапів розвитку, який Міра не прожила. Наприклад, вона вчилася повзати, бо тільки тоді дитина відриває погляд від підлоги, щоб роздивитися все навколо, і вчиться тримати голівку в такому положенні».

За рік дитині вдалося добитися колосального прогресу! Дівчинка виросла на 12 сантиметрів і важить вже 13,5 кілограмів. Навчилася ходити, присідати навколішки, добре засвоїла сходинки, у дитини розвилася дрібна моторика, виросли зуби та волосся, їй вправили викривлену ключицю, виправилася косоокість. А нещодавно Анна почула від доні перші слова: «ні», «равлик», «вода» і довгоочікуване «мама»!

«Вона носить браслет з крокоміром, то за день проходить до 40 тисяч кроків! Міра взагалі у мене – боєць! Друзі питають: “Хіба ти зможеш любити її так, як свою доньку?”. Але ми в житті всіх любимо по-різному. З чоловіком ми теж колись зустрілися як чужі люди й це не завадило нам покохати одне одного».

Найголовніше – возз'єднання родини

Тато та Доротея поки що не бачили Міру наживо, бо так і перебувають за кордоном.
«Але ми щодня на відеозв’язку, вони бачать всі її успіхи. Молодша доня показує їм свої іграшки, і всі ми дуже чекаємо зустрічі. Доротея записує пісеньки для Мірусі, під які менша сестричка танцює.

Поки найдорожчі люди – далеко, Анна знайшла для Міри няню, якою дуже задоволена.

«Три дні я з донею сама, а чотири – няня. Але тільки вдень, ввечері дитина знову зі мною. Всі активності у нас розплановані. Я дуже системна людина, якій легко організовувати час. 9 грудня Міра брала участь у своїх перших змаганнях з плавання, бо вона вже чудово плаває та пірнає. Протягом першого року наше мишеня більшою мірою накопичувало сили рухатися далі. Тепер у нас більше занять для розвитку. В тому числі будемо потроху входити в групи з дітьми, бо їй потрібно соціалізуватися. У планах – на місяць з’їздити у Карпати до спеціального санаторію на реабілітацію. І дуже сподіваємося, що навесні ми, нарешті, возз'єднаємося з іншими членами родини.  
Ми в очікуванні того, коли зможемо здійснити процедуру всиновлення Міри. Всі документи давно зібрані, прохання подано, а решта вже залежить не від нас. Тож залишається тільки чекати».

***
Наразі в нашій країні проживає чимало людей, які поки не мають громадянства України, проте живуть та працюють тут. Чому в Україні виникла така ситуація із міжнародним всиновленням і що робити потенційним всиновлювачам, якщо вони не є громадянами України, розповів голова Національної соціальної сервісної служби України Василь Луцик:

– До війни жодних перешкод в усиновленні наших дітей іноземцями, якщо вони відповідали всім вимогам, у нас не було.

Чому під час війни припинено всиновлення іноземцями, а особливо громадянами тих країн, з якими ми перебуваємо в стані війни? У разі міжнародного усиновлення завданням нашої служби було перевірити інформацію про потенційного усиновителя з метою протидії торгівлі людьми, протидії можливому домашньому та сексуальному насильству і подібним діям.

Для цього через Інтерпол надсилався запит у ті країни, звідки родом ці громадяни з метою перевірки їх по всіх їхніх базах даних. Також ми перевіряли цих осіб по всіх українських базах даних. Й у разі, якщо людина колись коїла протиправні діяння, ми могли відмовити їй в усиновленні.

Зараз перевірити дані дуже складно. І щоб запобігти попаданню дитини у протиправне середовище, міжнародне всиновлення призупинено.

В українському законодавстві є винятки, коли іноземець може всиновити дитину. Йдеться про випадки, коли ця дитина є рідним братом чи сестрою вже всиновленої громадянами іншої країни дитини. Або в разі, коли іноземець одружений з українкою, у них є діти, і родина живе на території України. Такий випадок переходить до категорії всиновлення всередині країни.

Відновити ж механізми міжнародного усиновлення, поки триває війна, неможливо.

Автор: Костянтин Катишев

Матеріал підготовлений громадською спілкою «Українська мережа за права дитини», за підтримки Міністерства соціальної політики України, Національної соціальної сервісної служби України.