Хочу почати зі своєї історії, аналогію від якої до реанімацій провести не так вже й складно. Вона теж пов'язана з лікарнями і внутрішніми правилами. Мені довелося народжувати двічі з великою перервою. Перший раз у середині 90-х минулого століття, другий - у 2008. Цей проміжок показав, наскільки може змінюватися сама лікарня, її внутрішні розпорядки і ставлення персоналу до людей.

До чого я веду? У 1997 році допуску родичів у пологові відділення не було - відвідувати породіль не дозволяли, а тата і найближчі родичі могли спілкуватися з молодою мамою і побачити малюка тільки через вікно, яке знаходилося в кращому випадку на другому поверсі. Передачу від чоловіка можна було отримати тільки за допомогою спеціального пристосування. Через вікно я спускала мотузку з гачком, а на неї чоловік підвішував пакети з їжею, пелюшками / сорочечками. Це все я витягала наверх. Таким же чином повертала непотрібні речі. Ще під час настання переймів я зрозуміла, як мені не вистачає когось близького поруч! Бо пологи проходили не за графіком (почали стихати), мені поставили крапельницю. У цей час панувала спека: води подати нікому, покликати медсестру і сказати, що закінчується рідина в пляшечці, - нікому, та й підтримати нікому! Це страшно! Чому були всі ці складності?  Бо «НЕ ДОЗВОЛЯЄТЬСЯ!» Не дозволяється відвідувати породіль, передавати їжу та багато інших заборон.

Читай також: Що робити, якщо не пускають у реанімацію? Консультація юриста

А 10 років потому під час других пологів у мене було відчуття, що я потрапила в інший світ. Тату можна було не тільки відвідувати малюка з мамою, а і залишитися на ніч, щоб допомогти з крихіткою. І не просто залишитися! Йому дозволили бути присутнім на пологах! І не тільки чоловіку - навіть бабусі, сестрі або подрузі. Відвідувач абсолютно не заважав персоналу займатися своїми прямими обов'язками. І все це в звичайному державному пологовому будинку. Моя лікар відповіла: "Так добре, коли біля породіллі є хтось, готовий допомогти персоналу і взяти частину обов'язків догляду за нею на себе, адже рук часто не вистачає".

І найважливіше: ніхто не говорив про стерильність, і що їжу породіллі приносити не можна (навпаки, молодій мамі потрібно харчуватися звичною їжею). Лікарі не звинувачували відвідувачів у розповсюдженні інфекції, відволіканні персоналу від роботи тощо ... Та й мамі з крихіткою дуже комфортно і приємно розуміти, що вони не за гратами, а близькі - поруч.

І ось я прийшла до нашої теми. Так, після введення партнерських пологів і відкритих дверей пологових будинків, велися жорсткі полеміки на тему «А чи потрібно?». Проти виступали як самі пацієнтки, так і багато лікарів старої школи. А в результаті виявилося, що всі від цього тільки виграли. Зараз же в нашому суспільстві дуже широко обговорюється питання відвідування пацієнтів у реанімації. Одні підтримують наказ МОЗ України про допуск у реанімації, інші - виступають категорично проти.

Реанімаційні відділення завжди були для всіх нас окремим лікарняним світом, у якому діяли свої закони і правила. Порушувати їх не смів ніхто. Що відбувається за закритими дверима ВІТ? Як піклуються про близьку людину там? Чи є кому допомогти йому, коли це необхідно? Чи належний догляд отримує? Як себе почуває? Це навіть не всі питання, які турбують родичів і близьких, що знаходяться за дверима ВІТ. А що відчувають, наприклад, діти-пацієнти реанімаційного відділення? Адже давно вже відомо, що поряд з мамою малюки одужують набагато швидше. Про це ми поговорили з Володимиром Жовніром, головним дитячим анестезіологом МОЗ України, головним лікарем Центру дитячої кардіології та кардіохірургії, де практикують допуск батьків у реанімації протягом тривалого часу.

• Володимире Аполлінарійовичу, скажіть, будь ласка, як довго в Центрі дитячої кардіології та кардіохірургії практикується допуск рідних до дітей, які перебувають у ВІТ?

Ми практикуємо подібне з 2004 року. Правда, до цього часу ми все одно пускали батьків до малюків, яких називаємо «хронічними» - вони протягом тривалого часу перебувають у реанімації, тому без підтримки мам їм дуже важко.

• А як Ви дійшли думки, що наперекір статутам і правилам, відвідувачів все ж потрібно пускати до маленьких пацієнтів, незважаючи на те, що це реанімація?

Після того, як побував у США. Мене тоді здивувало, що батьки цілодобово знаходяться в реанімації зі своїми дітьми. І це там норма. Співробітники лікарні на мої питання привели багато вагомих аргументів на користь такого рішення. Вони вже на власній практиці переконалися, що діти, перебуваючи в реанімації з батьками, одужують набагато швидше. Після повернення в Україну ми і почали подібну практику в нашому Центрі.

Читай також: Закриті двері реанімації: вирок дитині та батькам

• Ви вже 12 років пускаєте відвідувачів у ВІТ, скажіть, за цей час були випадки не зовсім адекватної поведінки батьків?

Зазвичай, батьки, які постійно перебувають біля своєї дитини, прекрасно бачать наші намагання зробити все можливе для одужання їх чада. Так як все відбувається у них на очах ( ми нічого не приховуємо), вони поводяться цілком адекватно. Але на практиці все ж були випадки, коли довелося викликати тоді ще міліцію: деякі батьки з'явилися в п'яному вигляді. Крім того самі мами і тата інших дітей ставали на захист медперсоналу і намагалися заспокоїти поганців.

• В яких випадках батьків можуть не пустити в реанімацію до дитини у Вашому Центрі?

Ми не пускаємо тільки тоді, коли проводяться якісь маніпуляції або хірургічні дії, що вимагають стерильності nf зібраності всього медперсоналу, коли зайві «порадники» і сторонні очі ні до чого. Після їх завершення мама або тато можуть знову повернутися до дитини. У всіх інших випадках батьки можуть побачити свою дитину, посидіти з нею, якщо це необхідно. Крім того, дорослі зазвичай самі розуміють, коли їм небажано відвідувати свою дитину, бо прекрасно оцінюють всі можливі ризики. Проте в будь-якому випадку батьки можуть потрапити у ВІТ тільки продезинфікувавши руки і надівши спецодяг (маску, халат, бахіли).

Як видно, абсолютно нічого страшного в тому, що родичі зможуть відвідувати реанімації, немає. Все залежить від самого персоналу, його готовності співпрацювати і знаходити спільну мову з близькими людьми пацієнта. В даному випадку виграють всі: родичі, співробітники реанімаційного відділення, самі пацієнти.

За допомогу в написанні статті дякуємо громадській ініціативі "Бути поруч" і особисто Володимиру Жовніру.

Володимир Жовнір,

головний дитячий анестезіолог МОЗ України,

головний лікар Центру дитячої кардіології та кардіохірургії.