Популярний український політик, поет, прозаїк і драматург Іван Драч належить до покоління, яке називають «дітьми війни». Однак, незважаючи на важке дитинство, творча особистість Івана Федоровича завжди знаходила в собі сили невтомно пізнавати світ, шукати доброту в кожному його прояві. Ці безцінні якості поет намагався передати своїм читачам.

Читай також: Вірші Агнії Барто для найменших: 10 віршиків із нашого дитинства

Його поезію добре знають і люблять в Україні та далеко за її межами. Перша збірка віршів Драча «Соняшник» вийшла у 1962 році. Після цього світ побачили сотні віршів і десятки збірок поезії цього автора. А для своїх наймолодших читачів Іван Драч написав вірш «Лист до калини».

Все більше нікому писать мені листи.
Залишилась, калино, тільки ти.
Вже ось і тітка, як остання гілка,
Геть одчахнулась з нашого причілка
І листя скинула на молоду траву.
Калино, ти живи! Вві сні і наяву
Приходжу я до тебе, прилітаю
З-за Єнісею, Вісли, з-за Дунаю,
І рідною матусею зову,
І падаю в пахучу мураву,
І до колін солоних припадаю,
І в щасті непоганьбленім ридаю,
Бо корінь мій дитинний — тільки ти.

Крім того, разом із дітьми можна почитати ще кілька віршів поета, сповнених любов'ю до життя та до рідної землі.

ХІБА ЧЕКАТИ ПЛАТИ ЗА ДОБРО?

Хіба чекати плати за добро?
Нехай в руці зламається перо,
Нехай твоя зламається рука,
Що за добро добра собі чека!

Добро твориться просто — ні за так.
Так, як цвіте і опадає мак,
Як хмарка в'ється і сміється пташка,
Як трудиться мурашка-горопашка.

Хай сіє зерна скрізь метка рука,
І в океан добра тече ріка,
І не зросте із нього ковила…
Лиш так змагаймо океани зла…

БАЛАДА РОДУ

В мого роду — сто доріг.
Сто століть у мого роду.
Вичовганий старий поріг
Старій бабі в нагороду.
Сива стежка в сто доріг
Розлітається од хати.
Сто вітрів мій вік запріг
Сиву хату розхитати.
Сто скажених сивих бід
Та й сушило ж роду вроду,
Та не висхне зроду рід
Ні в погоду, ні в негоду.
Внучок тупцю тупотить,
Тупцю, внуцю, тупцю, хлопче.
Сто стежин у світ летить,
Він — сто першеньку протопче.
Роде рідний! Не стилушить
Нашу жилаву породу —
Сто вітрів в ногах лежить
Мого роду і народу… 

ЕТЮД ПРО ХЛІБ

Яйце розіб'є, білком помаже,
На дерев'яну лопату — та в піч,
І тріскотітиме іскрами сажа —
Мініатюрна зоряна ніч.
 
На хмелі замішаний, видме груди,
Зарум'янілий, круглий на вид.
Скоринка засмалена жаром буде,
Аж розіграється апетит.
 
В підсохлому тісті кленова лопата
Вийме з черені, де пікся в теплі, —
І зачарується білена хата
З сонця пахучого на столі.

фото: Depositphotos