На своїй сторінці в Facebook Світлана Ройз звернулася до батьків першокласників і всіх школярів, щоб закрити питання підготовки до школи:
«Для батьків школярів. Син моєї подруги в цьому році йде в 1 клас. Вона дуже хвилюється. Попросила, щоб я написала їй «щось стабілізуюче від себе». Коли я написала і їй відправила, вона мені сама запропонувала поділитися. Суб'єктивне. (Не тільки про перший клас).
«... Я бачу, як зараз хвилюєшся ти, і згадую, як хвилювалася я, збираючи сина в школу.
- Я так хвилювалася, чи зможе він без мене, але виявилося, що діти набагато самостійніші й міцніші, ніж нам здається, і набагато менше від нас залежать, ніж навіть нам би хотілося.
- Я хвилювалася, чи правильно я вибрала «ідеальну» школу, а виявилося, що шкіл у сина за фактом було три: молодша школа – прекрасна для адаптації. У середній школі, коли підлітку важливо було відчути впевненість і бути в контакті з однолітками – ця школа була більше не про академічні знання, а про соціалізацію. А ось в старшій школі вже було профільне навчання. Немає поки ідеальних шкіл, є те, що збігається з потребами конкретної дитини в конкретний момент.
- Я так хвилювалася про те, що з ним буде, поки мене немає поруч, а виявилося, що піклуватися важливіше про те, що відбувається, коли ми разом. Яка я, коли з ним. Чи може він поруч зі мною бути собою і чим він може наповнитися для життя без мене.
- Я хвилювалася, чи знайде він друзів, чи щоб ніхто його не образив, виявилося, що для його психотипу не потрібно було стільки друзів, скільки, наприклад, мені. У нього було їх було декілька. І багато знайомих. А справжніх він знайшов набагато пізніше. І виявилося, що він точно може вчитися справлятися і з образами, і зі злістю.
- Я хвилювалася, чи пощастить йому з Учителем, а виявилося, що вчителі у нього були саме ті, які були потрібні в той момент.
- Я дуже хвилювалася про те, що в моєму дитинстві було складно і страшно, а виявилося, що син зовсім, зовсім інший. Мені доводилося собі часто нагадувати: ми – різні. Є те, що йому вдасться набагато легше, є те, до чого важливо придивлятися уважніше.
- Я хвилювалася, чи буде школа збігатися в цінностях з тим, що вважається цінним в моїй родині, чи зможу я довіряти цій системі, а виявилося, що я змогла запропонувати в школі провести заняття з вчителями, вчителі відгукувалися на книги, які я приносила, і ми «синхронізували» цінності.
- Я хвилювалася, чи впорається син з навантаженням, а виявилося, що дуже-дуже-дуже важливо не робити навчання 100% зайнятістю дитини. Важливо давати право «видиху», важливо залишати дитину в спокої. Шкільне життя – вдих. Без продуктивного вільного видиху неможливий баланс.
Читай також: 11 порад батькам першокласників від психолога Світлани Ройз
- Я дуже боялася пропустити у сина щось важливе, а виявилося, що можна просто запитати у вчителя «чи є щось, що я маю знати про сина ще».
- Я хвилювалася, чи відчує він себе успішним, а виявилося, що були вчителі та предмети, в яких він міг себе проявити, а були ті, які він не відчував, по факту, в 11 класі це ні на що не вплинуло. І я швидко зрозуміла і прийняла, що оцінки – це не відображення знань. А успішність – зовсім не про успішність.
- Я хвилювалася, чи не потрібна йому допомога в підготовці уроків, а виявилося, що моя допомога лише віддаляє його власну відповідальність і не дає проявити його власний потенціал.
- Я боялася несправедливості й жорсткості системи, а виявилося, що так, були випадки, коли я зрозуміла, що я можу бути дуже небезпечна в зіткненні з системою і тупістю. Виявилося, що я можу порвати на молекули тих, від кого йде загроза дітям або сім'ї. Я вчилася робити вдих і видих та втручатися, коли це дійсно потрібно. Син завжди знав, що він може розраховувати на мою розумну допомогу.
- Я так хвилювалася про його майбутнє, а виявилося, що ми все одно не можемо підстрахуватися, всього передбачити. І я вчилася й вчуся довіряти і йому, і життю, і дорогому всесвіту, адаптуючись та навчаючи адаптації дитини.
- Я так боялася бачити його дорослим (не важливо, скільки років дорослості 3, 7, 17)! Було відчуття, що щось кожен раз надривається в серці – виявилося, що саме це було і є найскладніше – проводити дитину до Його дверей, благословити, як вмієш, обійняти, наповнюючи собою, і дозволити йому йти своїм Шляхом. Не стояти своєю любов'ю і тривогою на його дорозі. Бути поруч, якщо йому потрібно озирнутися. Але не кликати і не тягнути назад до себе. Я вчуся цьому і зараз.
Обіймаю. Я впевнена, що і ти, і дитина впораєтеся. І що ти зможеш відчути, якщо раптом йому потрібна буде допомога...»
Читай також: Кращий внесок у дитину: Світлана Ройз розкрила секрети гармонійного дорослішання
Світлана Ройз,
сімейний психолог
Фото: depositphotos.com
